Скарбничка для батьків

Для сімейного перегляду.
https://www.facebook.com/groups/15sveta1962/permalink/3681496081922370/
Робимо разом з дітьми.
https://www.facebook.com/groups/15sveta1962/permalink/3681499365255375/

КАРАНТИНОПРАВИЛА!!!
https://www.facebook.com/groups/15sveta1962/permalink/3700702630001715/

Як сказати "не можна",щоб дитина вас почула!!!
https://www.facebook.com/groups/15sveta1962/permalink/3715642038507774/

55 енергійних ігор та розвиток  для дітей вдома.
https://www.facebook.com/groups/1947856168646226/permalink/2675156849249484/

Аудіоказка "Про хворобу немитих рук"

https://www.facebook.com/groups/irinasotnskova/permalink/635446430345261/

Правило трьох хвилин

                                                             Для Вас, батьки

Є таке важливе правило – правило «перших трьох хвилин».

Коли батьки в сім’ї починають виконувати це правило, то помічають,

що воно дуже багато змінює в стосунках на краще.

Правило «перших трьох хвилин» полягає в тому, щоб завжди зустрічати дитину з такою величезною радістю, як ніби зустрічаєте друга, якого не бачили вже багато, багато років. І не важливо, ви повернулися з магазину, в який вибігали за хлібом, прийшли додому з роботи чи повернулися з відрядження.

Як правило, все, чим з вами хоче поділитися дитина, вона «видає» в перші хвилини зустрічі, саме в цьому і полягає важливість не втратити цей час.

Ви відразу помітите тих батьків, які інтуїтивно виконують правило «перших трьох хвилин». Наприклад, забираючи дитину зі школи, вони завжди присідають на рівень її очей, обіймають при зустрічі і кажуть, як сильно за ними скучили. У той час як інші батьки просто беруть дитину за руку, кажуть «пішли», розмовляючи при цьому по телефону.

Приходячи з роботи, відразу звертайте всю увагу на дитину. Роззувайтеся і біжіть до дитини. У вас є кілька хвилин для того, щоб сісти поруч з нею, розпитати про її день і уважно вислухати все, чим вона хоче поділитися. Потім вже підете займатися побутовими справами і дивитися новини. Якщо ви таким чином не звернете увагу на дитину, то вона буде ходити за вами весь вечір, вимагаючи спілкування, уваги, любові.

Важлива не кількість часу, а емоційна близькість

Іноді кілька хвилин душевної бесіди означають для малюка набагато більше, ніж цілий день, проведений разом з вами, якщо думками в цей час ви були в іншому місці. Те, що ми весь час поспішаємо і стурбовані, точно не зробить наших дітей щасливими, навіть якщо ми вважаємо, що робимо це заради них і їхнього добробуту.

Для батьків і дітей вислів «час разом» має різне значення

Для дорослих достатньо, щоб діти просто перебували поруч з ними, коли вони роблять щось вдома або йдуть в магазин. А ось для дітей поняття «час разом» – це дивитися у очі, коли батьки сідають поруч, відкладають мобільні телефони, виключають думки про сотні своїх проблем і зовсім не відволікаються на сторонні справи. Дитина ніколи не довіриться, якщо відчуває, що в пріоритеті у батьків в момент спілкування є щось важливіше, ніж вона.

Звичайно, не завжди у батьків є час на спільну гру з дітьми, але в такі хвилини робіть тільки те, що хоче дитина. Не треба пропонувати їй ваші варіанти вільного часу. Час швидкоплинний, і ви не встигнете отямитися, як ваші сини і дочки подорослішають, тому не гайте часу і починайте будувати довірливі стосунки з ними вже зараз.

Нехай правило «трьох хвилин» вам в цьому стане в нагоді.

Шановні батьки читайте під час карантину дітям оповідання В.Сухомлинського і обговорюйте їх зміст. Розвивайте мовлення дитини,виховуйте любов до книги.

Всі ми трішки збентежені.Тому для Вас питання тесту.

Тест «Чи в порядку ваші нерви?»

Стреси, постійні перевантаження часто називають «хворобою сторіччя». Багато з нас помічають, що стають усе більше дратівливими, запальними, нервовими. Страждаємо самі, страждають і ті, хто нас оточує. У свою чергу їхнє роздратування, навіть цілком справедливе, боляче впливає на нас, іще більше ускладнюючи і конкретну ситуацію взаємодії, і тривалі стосунки. Тому незначний привід може стати причиною тривалих конфліктів.

Наскільки нам вдається оволодіти собою у важкий, критичний момент?

Відповідаючи на запитання, користуйтеся такими варіантами відповідей: постійно і вельми —3, часто й значно — 2, рідко і не дуже — 1, ніколи й у жодному разі — 0.

Чи дратує вас:

1.      зім'ята сторінка газети, яку ви хочете прочитати;

2.      жінка у похилому віці, яка вдягнута, як молода дівчина;

3.      коли співрозмовник стоїть до вас упритул (наприклад, у трамваї в годину пік);

4.      жінка, що палить на вулиці;

5.      коли якась людина кашляє у ваш бік;

6.      коли хтось гризе нігті;

7.      коли хтось сміється не до речі;

8.      коли хтось намагається вчити вас, що та як треба робити;

9.      коли кохана (коханий) постійно запізнюється;

10. коли в кінотеатрі той, хто сидить, попереду, постійно крутиться і коментує сюжет фільму;

11. коли вам намагаються переповісти сюжет цікавого роману, який ви тільки-но збиралися прочитати;

12. коли вам дарують непотрібні речі;

13. голосна розмова у громадському транспорті;

14. занадто сильні пахощі парфумів;

15. людина, яка занадто сильно жестикулює під час розмови;

16. колега, який часто і недоречно використовує іноземні слова;

Підрахуйте кількість балів, яку ви набрали.

50 балів і вище. Вас не можна віднести до терплячих та спокійних людей. Вас дратує все, навіть незначні речі. Ви запальні, легко «виходите із себе». А це ще більше розхитує вашу нервову систему. Від вашої надмірної прискіпливості страждають ті, хто вас оточує, а найбільше — ваші близькі. Адже саме вони мають терпіти всі ваші образи на «недосконалість світу й людей», слугують своєрідним «громовідводом» вашому роздратуванню. Своєю надмірною вимогливістю ви додаєте їм багато нових проблем до труднощів повсякденного життя.

12—49 балів. Ви належите до розповсюдженої групи людей. Вас дратують лише найнеприємніші речі, але з повсякденних дрібних прикрощів ви не робите драми. До неприємностей ви вмієте ставитися спокійно або не помічати їх («повертаєтесь до них спиною»), досить легко забуваєте про них.

11 і нижче. Або вам усе набридло і ви байдуже ставитеся до інших людей і до того, як вони поводяться, аби не зачіпали вас, або ж ви тверезо дивитеся на життя, не ставите нереальних, занадто великих вимог до оточення, можете спокійно сприймати їхню недосконалість чи незначні вади. В цілому про вас можна сказати, що ви — не та людина, яка легко виходить із рівноваги.

Анкета – самоаналіз для батьків 

Мета: зробити аналіз правильності стосунків з дитиною, усвідомити значимість ролі «батьків».

1. Яким (якою) мене бачить мій син чи донька?

2. Чи відчуває моя дитина, що я її люблю?

3. Чи вважає вона, що я її розумію?

4. Чи є в неї підстави думати про мене, як про справедливу, добру, чуйну людину?

5. Чи подобається їй, як я з нею розмовляю?

6. Чи хотів (хотіла) би я, щоб вона так розмовляла зі мною, як я з нею?

7. Якщо я, коли ми сваримося чи сперечаємося, відчуваю образу, злість, тощо?

8. Чи хотів би я, щоб мене зараз виховували так, як я виховую свою дитину? 9. На Вашу думку, чи відчуває дитина себе одинокою, чи має відчуття, що її не розуміють?

10. Від чого вона страждає і чи знаю я про ці страждання або навіть не здогадуюсь?

11. Чи є у нас з нею хоча б одне заняття, яким ми обоє займаємося із задоволенням?

12. Чи часто ми разом проводимо своє дозвілля?

СИМПТОМИ КОРОНАВІРУСУ. 
БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ!

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСОБИСТОЇ БЕЗПЕКИ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

Життя потребує від наших дітей вміння орієнтуватись і знаходити вихід з непередбачених ситуацій. Чим менше у дитини знань, тим більше небезпеки з боку оточуючого середовища. Щоб вберегти дитину від біди, треба пам'ятати та дотримуватись наступних правил:

· не залишати дітей дошкільного віку самих, навіть на короткий час;
· вчити дитину користуватися дверним вічком;
· не дозволяти відчиняти двері незнайомим людям, навіть одягненим у міліцейську форму;
· вчити користуватися телефоном для виклику служб 101, 102, 103, 104;
· забороняти підбирати на вулиці незнайомі предмети - вони можуть бути небезпечними;
· забороняти бавитися ріжучими, гострими та вибухонебезпечними предметами;
· не дозволяти користуватися ліфтом без супроводу дорослого родича;
· запобігати формуванню в дитині жорстокого ставлення до тварин;
· не дозволяти дражнити тварин;
· не дозволяти вмикати електроприлади за відсутності дорослих;
· не дозволяти виходити на балкон, відчиняти вікна;
· не дозволяти визирати у відчинене вікно;
· вчити дітей звертатися по допомогу до відповідних органів;
· вивчити з дитиною домашню адресу або вкладати в кишені «особисту картку» з даними дитини.

                                        

Без хороших батьків немає хорошо виховання попри всі дитячі садочки,школи, університети.

                                                                      Іван Карамзін

Мовленнєвий кодекс для батьків

-  Розмовляйте з малюком кожної вільної хвилини.

-  Пам'ятайте, що основними й провідними співрозмовниками для дитини в сім'ї є мати, батько, дідусь, бабуся.

-  Не забувайте, що ваше мовлення –взірець для наслідування.

-  Не забувайте доручити старшим дітям якомога більше у вільний час розмовляти з меншою дитиною.

-  Спонукайте дитину до звуконаслідування, правильного вимовляння слів.

-  Ні в якому разі не повторюйте неправильне мовлення дитини.

-  Якомога більше залучайте дітей до ігор, розповідайте казки, розучуйте пісні, скоромовки, вірші.

-  Привчайте дітей до вживання слів відповідно до літературної норми.

-  Заохочуйте словесну творчість дітей. Ведіть словничок, записуйте мовленнєві творчості вашої дитини.

-  Спонукайте їх до складання віршів, лічілок, будьте їм помічниками.

-  Уважно  ставтеся до запитань вашої дитини.

-  Ваша відповідь має бути чіткою, доступною, зрозумілою малюкові.

-  Спонукайте дітей до запитань, виховуйте «чомусиків».

-  Систематично проводьте ігри в слова.

-  Не забувайте доречно вживати прислів'я, загадувати загадки.

-  Кожне незрозуміле дитині слово обов'язково поясніть, у присутності дитини вдайтесь до чловника.

-  Обговорюйте прочитане. Наштовхуйте дітей на роздуми про характери персонажів, про відчуття, які вони переживають у ту або іншу мить, про причини їх поведінки.

Правила культурного мовленнєвого спілкування  

- Якщо до тебе звернулися із запитанням, відповідай ввічливо, повним    речення.

- Чітко вимовляй слова і звуки, говори досить голосно, щоб усім було зрозуміло і чутно.

-Уважно вислухай вказівки старших.

- Вітайся при зустрічі з друзями і знайомими. Слова вітання чи              прохання промовляйте доброзичливо і досить чітко, щоб тебе чули, дивлячись при цьому в очі співрозмовнику.

-  Дорослих називай на «Ви».

-  Не забувай вибачатися за будь-яку недоречність, допущену у поведінці.

-  Дякуй за надану допомогу, увагу, турботу.

-  Якщо звертаєшся із запитанням, проханням, вибаченням, не забудь  про  слово «будь ласка». Пам'ятай, що не всяке твоє прохання може бути виконане. Якщо тобі відмовляють, не наполягай, не будь впертим і набридливим.

-    Пам'ятай про чарівні слова «будь ласка», «дякую», «прошу», «вибачте», «дозвольте», «смачного», слова вітання і прощання тощо.

-    Не перебивай розмови дорослих. Якщо тобі терміново треба звернутись, то скажи: «Вибачте, будь ласка…» і, дочекавшись дозволу, звернись з проханням.

-    Під час розмови поводься скромно, спокійно, дивись в очі співрозмовникові, не розмахуй руками.

-    Ввічливо розмовляй з усіма рідними, близькими і чужими людьми, однолітками.

-    Умій помовчати, коли це необхідно.

-    Не розмовляй голосно там, де дорослі зай маються своїми справами, у транспорті, на вулиці.

  

ПРОЧИТАЙТЕ ДІТЯМ

Василь Сухомлинський дає таке напуття батькам: «Люблячи своїх дітей, учіть їх любити вас, не научите плакатимете на старості – ось, одна, на мій погляд, з наймудріших істин материнства і батьківства»

«Казка – це зернина, з якої проростає паросток емоційних станів і ситуацій».

 «Не позбавляйте дитину щастя бачити світ, відбитий у чарівному дзеркалі казки». 

Навіщо півневі гребінець

     У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тіль­ки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Тому й хвіст у нього такий пишний. Розчеше півень хвоста й кладе гребі­нець на голову. А вдень хвоста розпустить і походжає.

Золотокоса

     Коли сонечко стає нижче по небу ходити, в темно­му лісі прокидається золотокоса бабуся. А люди ка­жуть: осінь. Вона тихо йде зеленими лугами. Де стане, там на траві залишаються білі кристалики льоду. А люди вранці кажуть: заморозок. Приходить Золото­коса до саду, доторкається до дерева — і листя на ньому стає жовте, червоне, оранжеве... А люди вранці ка­жуть: золота осінь. А золотокоса бабуся удень ховаєть­ся в темному лісі. Жде ночі.

Як вівчар білої вовни настриг

     Я запитала в бабусі: "Чому це так багато плаває білих хмаринок у блакитному небі?" Бабуся розповіла ось яку казку.

     Далеко-далеко, за синіми морями, за темними лі­сами є високі гори. Між тими горами — зелені поло­нини. На полонині вівчар овець пасе. Вівці білі-білі...   Одного разу вівчар погнав пасти овець на високу-ви-соку полонину. Попас їх та й постриг. Настриг цілу купу білої вовни. Коли це здійнявся вітер, підхопив білу вовну та й поніс по синьому небу. Із тої вовни й стали білі хмаринки.

Як Бджола стала золота

     Летіла Бджола й побачила гарбузову квітку. А гар­бузова квітка велика-

 велика. Залізла Бджола всередину та й набирає солодкого соку. Набрала, вже пора й летіти. Та захотілося Бджолі роздивитися квітку. Довго мандру­вала вона між пелюстками. Насипалось жовтого пилку на її крильця — й стала Бджола золота-золота. Летить Бджола до вулика, а сторож її й не пускає.

—   Ти чужа, — каже сторож, — он яка ти жовта.

—   А глянь, скільки я меду несу, — каже Бджола.

—   Тепер я впізнав тебе, — зрадів сторож, — ти наша. Ти золота.

Покинуте кошеня

     Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко и пустив його на дорогу.

Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: "Бідне кошенятко", та й іде собі.

     Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало коше­няткові. Притулилося воно до куща та й сидить, трем­тить. Поверталась із школи Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й по­несла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

Як котові соромно стало

     Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонеч­ка. Аж чує — горобці зацвірінькали. Принишк, насто­рожився. Тихенько пробирається до тину. А там горобці сидять. Підкрався аж до тину та як плигне. Хотів горобця схопити. А горобчик — пурх та й утік. Кіт перелетів через тин та в калюжу. Вискочив мокрий, брудний. Чалапає додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього двору, над невдахою шугають та цвірінчать. Сміються над котом.

Перепел і Кулик

       Жив Кулик у болоті, а Перепел у житі. Сумно стало Куликові в болоті.

От він і каже своїм друзям-куликам:

—   Хіба це життя? Кругом болото й болото. Ну, що тут гарного? Піду я в жито жити. От там краса!

А Перепелові сумно стало в житі. От він і каже своїм друзям-перепелам:

—   Хіба це життя? Кругом жито й жито. Ну, що тут гарного? Піду я в болото жити. От там краса!

Пішов Кулик у жито, а Перепел у болото.

Жили вони, поживали та й засумували. Кулик — за болотом, Перепел — за житом.

От і повернулися вони хто куди: Кулик — у болото, Перепел — у жито. Сміються над ними кулики й пере­пели та питають:

—   Ну, знайшли красу? Де ж найкраще?

—   У болоті, — відповів Кулик. — Бо рідне воно.

—   У житі, — відповів Перепел. — Бо воно рідне.

Гудуть, а меду не приносять

     Матка — найстарша бджола у вулику й мати всіх бджіл.

Гарячої літньої пори через кожну годину посилає вона до льотка чотирьох молодих бджіл і наказує:

—   Пильнуйте, не підпускайте ос до льотка, бо весь мед поїдять.

Сторожують бджоли льоток. Дивляться — як криль­ця жовтенькі, мов сонечко, то це бджоли. Як гудуть по-бджолиному й пахнуть воском, то це бджоли.

Аж ось підкралися до льотка дві оси. Швидко пірну­ли вони в льоток. Гуділи по-бджолиному, і сторожові бджоли не помітили їх.

Увірвалися оси до вулика і ну їсти мед. Зчинився пе­реполох. Кричить матка:

—   Куди ви дивитесь, голови цвілі? Як могли про­пустити злодіїв!

—   Але ж вони гудуть по-бджолиному, — виправдо­вуються ті. — І крильця жовтенькі. І пахнуть воском.

—   Гудуть вони по-бджолиному, але ж меду не при­носять.

Вогнегривий коник

     Вирізав батько Юркові коника з дерева. Та такого гарячого, баского. Б'є копитами коник, ось-ось поскаче.

     Поставив Юрко його на вікно й ліг спати. Коли це бачить: підняв коник голову, затремтіла вогняна грива. Зіскочив з вікна Вогнегривий і пострибав по долівці.

     Прокинувся Юрко, а коник знов на вікні стоїть. Підійшов хлопчик. Коник уже заспокоївся, тільки ноги тремтять та вогняна грива ще тепла.

Права й ліва рука

     Поміж морквою поріс бур'ян. Пішла Маринка на город, бур'ян вириває. Та все правою рукою. А ліва ні­чого не робить. Права втомилася й питає ліву руку:

— Чому ти гуляєш? Дивись, як я працюю, уже всі жилки болять. А ти — нероба.

     Соромно стало лівій руці. Стала й вона рвати бур'ян. Швидко так і закінчила Маринка роботу.

Та й поклала кладочку

    Біжить лісовою стежечкою маленька мурашка. Біжить вона по їжу, бо вдома

дітки маленькі її чека­ють. Коли це стежечку перетнув струмок. А на тому

боці пахучі зернята лежать. Як же добратися до тих зерняток? Бачить мурашка — на березі струмка росте висока стеблина. Зрізала мурашка стеблину, бо в неї

 зуби такі гострі, як ножі. Впала стеблина через стру­мок. Перелізла мурашка по

 ній на той берег. Ось і зер­нята пахучі. Чекайте, дітки, матуся вже їсти несе.

Найледачіший у світі Кіт

     Лежав на столі Кіт. Дівчинка поставила перед ним дві тарілки — одну із сметаною, другу з молоком.

     Кіт подумав: "Це дівчинка принесла мені частуван­ня. Але що краще: сметана чи молоко?" Кіт збирався подумати, що краще, але не міг думати — такий був ле­дачий.

     Коли це у відчинене вікно залетів горобець. Залетів, сів на стіл і клює там якісь крихти. Тепер перед Котом було вже три смачні речі: сметана, молоко і горобець. Та хіба легко зважитися, що з цих трьох речей най­смачніше? Кіт збирався подумати, що ж найсмачніше, але думати було важко. Він заплющив очі й заснув.

Це був найледачіший у світі Кіт.

Правда буває гірша за неправду

     Мама послала Сергійка до сусідів позичити солі. Сергійко щось довго не повертався. Вже й борщ заки­пів, а його немає. Нарешті прийшов, приніс у баночці солі. Мама й питає:

—   Чого це ти так довго ходив?

—   А я снідав, — каже Сергійко.

—   Як — снідав? — дивується мати.

—   А вони запросили мене снідати...

—   А що ж ти їм відповів?

—   Нічого... Сів і поснідав.

—   Який же ти нечема, Сергійку! — розгнівалась мати. — Треба було сказати: дякую, я не голодний.

—   Але ж мені їсти дуже хотілося... Сказати — не голодний... Це ж неправда. Хіба ж неправду можна говорити?

—   Правда буває гірша за неправду, — каже мати. А Сергійкові тепер думай: як же це так?

Акація і бджола

     Прилетіла Бджола ранесенько з вулика й згадала: учора вона брала нектар на гречці. А гречка далеко в полі. А що як піде дощ? Полетиш до гречки по скля­ночку нектару — і попадеш під зливу.

     Подумала Бджола, подзижчала та й каже:

—   Полечу спитаю в Акації. Вона знає. Перед дощем у неї багато нектару. А перед сухою погодою — нема.

     От прилітає Бджола до Акації й питає:

—   Сьогодні буде дощ?

—   Заглянь у мої кухлики для нектару, то й узнаєш. Заглянула Бджола — повні кухлики. Отже, дощ буде.

     Не можна летіти далеко. Та й чого летіти, коли Ака­ція перед дощем пригощає солодким нектаром!

Народження егоїста

     Андрійко — один синок у мами й тата. Милуються мама й тато Андрійком, не намилуються. Милуються Андрійком і бабуся, й дідусь.

—   Ти в нас найкрасивіший, — каже мама.

—   Ти в нас найрозумніший, — каже тато.

—   Ти в нас найщасливіший, — каже бабуся.

—   Ти в нас най-най... — каже дідусь.

     Відвели Андрійка до школи. Заводить учителька дітей у клас. Садовить за парти. Хотіла, було, поса­дити Андрійка за другу парту, а він здійняв такий плач, що учителька зараз же передумала й посадила за першу.

     Почався перший урок. У класі — чотири вікна. У перше вікно заглядає мама — не намилується, як Анд­рійко за партою сидить. У друге вікно заглядає тато — не намилується, як Андрійко руку підносить. У третє вікно заглядає бабуся, не намилується, як Андрійко рота роззявляє. У четверте вікно заглядає дідусь — не намилується, як Андрійко до трьох лічить.

     Дивиться кругом себе Андрійко, і здається йому, що весь світ навколо нього, Андрійка, крутиться. Здається йому, Андрійкові, що він — орел, а все, що навколо нього, — маленькі комашки, їм, тим комашкам, по землі повзати, а йому, орлові, у небі ширяти.

     І ніхто поки що не думає, як орел цей з висоти небес­ної на землю впаде, себе покалічить і комусь лиха на­коїть.

Лисиччині ліхтарики.

     Одного разу Лисичка поверталася додому. Йшла вона лісом. Була ніч. Темно-темно в лісі, нічого не видно. Вдарилася лобом об дуб, і так їй болить. Ось вона й думає: "Треба якось дорогу в лісі освітити". Знайшла пеньок-трухлячок. Світиться він у темряві. Розіклала шматочки пенька-трухлячка — засвітилися білі ліхтарики. Стало у лісі видно, аж Сич здивувався: "Що це таке, невже вночі день настав?" Хитра Лисичка йде лісом та й усміхається. А Зайчик за дуб заховався й виглядає.

Яке щастя?

     Мама запитала мене:

—   Яке щастя?

Я сказала:

—   Щастя, це коли ніхто з дітей не плаче.

—   І ще тоді щастя, коли маленьких співочих пташок ніхто в клітку не саджає. Бо в клітці не може бути щастя, щоб мама ніколи не плакала й не журилася, —то щастя. Бо коли мама журиться, то й у мене сльози тоді на очах.

Зелене та рум'яне яблучка

     В саду виросла маленька яблунька. Зацвіли на ній дві квітки: одна — на вершку, друга — на нижній гіл­ці, майже над землею. Зав'язалися два яблучка: одне — вгорі, друге — внизу. Обидва маленькі, зелененькі, покриті м'якеньким пушком. Пробіг маленький хлоп­чик, глянув на них та й каже:

—   Які ви кислі. І скривився.

     Улітку були спекотні дні. Нижньому яблучкові в за­тінку прохолодно, а горішньому — жарко. Радіє ниж­нє яблучко та й каже горішньому:

—   От добре, що я внизу. Не пече мені сонечко. Як тільки ти ото біля самого сонця живеш?

Мовчить горішнє яблучко.

     Закінчилось літо. Якось ранесенько подивилося нижнє яблучко вгору й бачить: горішнє яблучко золо­те, рум'яне. А на себе глянуло — зелене, з м'якеньким пушком, майже таке саме, як весною.

     Дивується нижнє яблучко та й каже горішньому:

—   Чому ти таке рум'яне? А я чому таке зелене?

—   Я цілий день було на сонечку. Не боялось його проміння. А ти ховалося в холодку.

Верба над ставом

     Запам'яталося з дитинства: в ясний день бабиного літа над ставом схилилась верба. Вона була стара, дуп­ляста. Мене й узяла гадка — може, верба в цю хвилину думає: прийде осінь, зима, після зими настане весна, все довкола розквітне, а я вже ніколи не зазеленію, бо я стара...

     Мені було дуже жаль тієї верби. Весною пішов я по­глянути: а чи зазеленіла вона? Ні. Стояла суха. А по­руч із нею зеленіли три паростки — ніжні, пахучі. З кожним днем вони ставали все вищі й сильніші. Дві молоді вербички. Вони виростали від коріння старої. І здавалось мені, що стара суха верба радіє: я не вмерла, я житиму вічно.

Лялька під дощем

     Зіна вклалася спати. А надворі заходило на грозу. Гримів грім, з-за Дніпра насувалися чорні хмари. По залізному даху застукотів дощ.

Блиснула блискавка, на мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір'ї уже стоять калюжі і — ой, горе, що ж це таке? — на лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.

     Вона забула Зою на лавці. Як же це сталося, що ля­гала спати й не згадала про неї. А тепер он її Зоя лежить під холодним дощем. Від цих думок Зіні стало тяжко і вона заплакала.

     Тут дівчина встала з ліжка, тихо відчинила двері й вибігла надвір. Дощ миттю змочив її сорочечку. Зіна кинулась до лавки, схопила Зою й пригорнула її до себе.

     Коли верталась у хату, мама ввімкнула світло й напо­лохано дивилася на порожнє ліжко.

     Аж бачить: мокра, як хлющ, Зіна стоїть із лялькою на порозі. Мама скинула з доні мокре, витерла її руш­ничком і наділа сухеньку сорочечку. Потім дала їй рушник і сказала:

—   Витри ж і Зою... Як це ти її забула на лавці?

—   Більше ніколи цього не буде, матусю...

Хто розмалював півника

     У бабусі Марії два онуки — Миколка і Юрко.

Якось прийшли хлопці в гості до бабусі. Побачили на високому даху бабусиної хати дерев'яного півника. Півник сидів на гострому шпилі, піднявши голову.

     Микола взяв фарби, виліз на дах, по тонкому шпилю дістався до півника й розмалював його. Півник став як живий — з барвистим хвостом, червоним гребінцем.

     Юрко сидів на траві, йому було страшно. Здавалося, ось-ось Миколка впаде... Ой, сваритиметься бабуся! Ой, біда буде Миколці.

     Нарешті Миколка спустився додолу.

Прийшла бабуся. Побачила розмальованого півника й питає строго:

—   Хто лазив на дах? Хто розмалював півника?

—   Не я, бабусю... — каже Юрко. Миколка стоїть собі мовчки.

—   Значить, не ти? — спитала бабуся у Юрка й по­хитала головою.

Сніжинка й Сонце

     Високо в небі, у білій хмарі, народилася Сніжинка. Красива, блискуча, мов срібне мереживо. Спустилася вона тихенько на ялинову гілку, огляділась навколо. Бачить — засніжене поле, зелені віти ялин. А на синьо­му небі — Сонечко. Кругле, сліпучо яскраве.

     Розчванилася Сніжинка:

—   Ну, яка в тобі краса, Сонечко? Ти кругле, як тарілка. А я — мов вирізьблене із тонкого срібла мере­живо. Кожна голочка в мені блищить. Як захочу — сія­тиму яскравіше за тебе.

     Усміхнулося Сонечко, але нічого не сказало. На­ступного дня воно піднялося раненько. І зараз же стало гаряче-гаряче.

—   Душно мені, душно, — застогнала Сніжинка. І заплакала. З тонких голочок крапнули на засніжене поле маленькі слізки.

     Не стало Сніжинки. А Сонечко сяє, іскриться. Про­будився ліс од зимового сну. Заспівав, заграв. Потекли струмки. Сніжинка стала маленькою краплиною. А Сонечко — як було, так і лишилося Сонечком. І завжди буде Сонечко.

Як Павучиха продавала павутиння

     Павук із Павучихою наткали багато павутиння. Павучиха зібрала його у вузол та й понесла на базар продавати. Розклала товар на прилавку й голосно закричала:

— Підходьте, будь ласка, продається павутиння! Дешеве й міцне. Пригодиться на сіті, плетінки, дитячі ліжечка!

     Підходять до Павучихи покупці. Торгуються, вибира­ють якнайміцніше павутиння. Ось купили на сіті Коник-стрибунець і Муравлик, ось відміряє на плетінку Жаба. Ось і Кажан просить відміряти синкові на ліжечко.

Віддалік поглядає на прилавок Муха.

"Щось цікаве продають", — подумала допитлива Муха й ну пробиратися до прилавка.

     Коли ж Муха второпала, що це Павучиха продає па­вутиння, то відійшла собі нишком і розтанула в юрбі: подалі від лиха.

Мама не любить смажених грибів

     У  неділю Дмитрик пішов з матір'ю до лісу.

Починалась осінь. Було тихо. Десь у гущавині сту­кав дятел. З кленів падали перші пожовклі листки.

     У лісі було чимало грибів. І мама час від часу нагина­лася, щоб зірвати білий пахучий гриб. Дмитрикові теж хотілося допомогти матері, але гриби чомусь рідко тра­плялись йому на очі.

     Додому повернулися опівдні. Мама почистила гри­би, помила їх і поставила в сковорідці на вогонь. У кім­наті запахло так смачно, що в Дмитрика аж слинка потекла. Він із нетерпінням чекав, коли гриби засмажаться.

     Ось вони вже й готові. Мама поклала засмажені гри­би на тарілку. Дмитрик почав їсти.

—   Ой, смачні ж! — вигукує він. — А ви, мамо, чого не їсте?

—   Я не люблю смажених грибів, — тихо каже мама.

—   А які ж гриби ви любите?

—   В лісі...

     Через тиждень із далекого міста приїхав у гості ма­мин брат, дядько Петро. Він привіз добрющої ковбаси. Мама нарізала, поклала на тарілку. Дмитрик ніколи не їв ще такого смачного.

—   Ви й ковбаси не любите, мамо? — питається він.

—   Не люблю... — стиха відповідає мама.

Мати — єдина

     У череді було триста корів. І всі вони сірі. Не мог­ли чередники відрізнити одну від одної. Щоб якось за­примітити корову, чередники на лівому розі в кожної написали її кличку: Зірка, Щира, Добра, Лиска, Фіалка...

     І от у одної корови вночі народилося теля. Ледве з'явилося, зараз же до вимені — ссе молочко. Корова його облизує, хвостом від нього мух відганяє.

Теля не відходить од матері. Коли вночі лягає відпо­чити, корова стоїть над ним, береже його сон.

     Та якось теля відстало від матері. Пасеться череда, і мати чомусь не йде до теляти. Мукає воно й жалібно дивиться на череду. Потім побігло. Бігає від однієї ко­рови до другої, обнюхує всіх. І таки знайшло свою матір.

—   Як же воно її знайшло? — питає підпасич Юрко в старого чередника діда Панаса.

—   Знайшло, бо мати — єдина, — відповів дід Панас.

Веселка в камінчикові

     Мишко побачив у дворі бездомне цуценя. Воно здалося йому потворним. Цуценя перейняло хлопчиків  і кинулося тікати. Мишко схопив палицю, погнався за цуценям і вдарив його.

     Цуценя заскавучало й побігло ще швидше та й схо­валося в кущі. Мишко хотів наздогнати, щоб ще опере­зати, але спіткнувся й забив пальця. Глянув під ноги — камінчик. Підняв його, витер — і враз він засяяв ве­селкою.

     Зачудований небаченою красою, Мишко присів на траву. Роздивлявся камінчика, вертів його, і за кож­ним разом веселка грала все новими відтінками.

     Мишко притиснув до серця дивну знахідку й поди­вився навколо. Світ йому тепер був зовсім інший. Небо, раніш блякле й безбарвне, стало блакитне, на зеленій травичці он з'явилася квіточка дивовижної краси, село, що потопає в зелених садах, просто казкове.

     Цуценя, що сховалося в кущах, викликало в Мишка щемке почуття жалю. Хлопчик помітив його сумні, на­полохані очі й мало не заплакав. Він узяв цуценя на руки, приголубив і поніс додому.

     У повітці Мишко розіслав стареньку ковдру, поклав на неї цуценя й поставив перед ним тарілку з молоком. Цуценя довірливо горнулося до хлопчика і тремтіло.

     Хлопчик час від часу виймав із кишені камінчик і ласкаво усміхався.

Джміль і Лілова Китиця

     У садку зацвів бузок. Серед усього його цвіту виді­лялась одна Лілова Китиця. Квіточки на ній були ніж­ні, духмяні. Щоранку Лілова Китиця чекала сходу сонця. Бо знала: як тільки воно зійде, до неї прилетить Джміль. Китиця любила його бриніння. Любила, коли Джміль сідав на квіточки й голубив їх своїм хоботком. Ці хвилини були для Лілової Китиці найщасливіші. У блакитному небі сяяло сонце, на деревах щебетали пташки, пурхали метелики, шелестів старий дуб, про щось ніжне й таємниче шепотів вітер — і все це було для неї, Лілової Китиці бузку.

     Та ось одного ранку Лілова Китиця прокинулась і не повірила своїм очам. Поруч не було ні куща, ні старого дуба. І, що найдивніше, стояла вона в красивій Криш­талевій Вазі, а Ваза — на відчиненому вікні. Зійшло сонечко, і його проміння заграло в кришталі тисячами веселок. Лілова Китиця затамувала дух од зачудуван­ня. Вона ще ніколи в житті не бачила такої краси. "І все це — для мене", — подумала вона.

     Цієї миті вона почула бриніння Джмеля. Ось зараз він опуститься на лілові квіточки й голубитиме їх. Але Джміль покружляв над квіточками, тривожно загудів та й вилетів у відчинене вікно.

     "Що це з ним сталося, із Джмелем? — подумала Лілова Китиця. — Який він дивний, той Джміль. Невже він не бачить, яка красива Кришталева Ваза?"

Дивина

     У бабусі Марії онук Сергій. Йому вісім років. Закінчилося навчання в школі. Сергій з ранку до вечо­ра дома. Бігає на подвір'ї, ганяється за Бровком або ж Бровко за ним ганяється. То на високе дерево залізе, і тоді бабуся боїться: а що як упаде? То по дорозі качає колесо, і тоді бабуся не може спокійно в хаті сидіти: там же машини їздять.

     Який же ти невгамовний, який непосидючий, Сер­гію, — часто бідкається бабуся Марія.

     Одного разу Сергій виліз на дах, а звідти ніяк не злі­зе, — бляшана покрівля дуже слизька... Довго ходила бабуся навколо хати, а Сергій сидить біля димаря. Прийшли сусіди, зняли Сергія з даху.

     Та от сталося з хлопцем щось незрозуміле. Поснідав онук, сів біля повітки на старому пеньку й сидить, ди­виться в землю. Бабуся раз глянула в вікно — сидить. Хвилин за десять ще раз — сидить. Глянула через пів­години — сидить непорушно.

—   Що ж із ним діється? — занепокоїлась бабуся Марія й вийшла до Сергія. — Чого ти сидиш? — питає. — То все бігаєш, з ніг на голову перекидаєшся, спокою не­має з тобою... А це сидиш на пеньку, на дитину не схо­жий, — знову спокою немає...

—   Я дивлюся, бабусю, як мурашки бігають. Ой, як же вони цікаво бігають!

     Бабуся Марія аж заніміла, так здивувалася. — Сиди, Сергію, сиди, внучку, — лагідно мовила вона. — В сад­ку під грушею ще один мурашник...

Хлопчик і лопух

     Ішов хлопчик луками. До його штанців причепив­ся колючий реп'ях. Був той реп'ях дуже цікавий — за­хотілось йому переселитися на нове місце.

     Іде хлопчик у село і реп'ях мандрує. І все дивується, які будинки, яка широка вулиця, які високі стовпи з електричними дротами.

     А один зелений моріжок поруч із триповерховим бу­динком видався йому дуже затишним. Уколов тоді реп'ях хлопчика в ногу. Хлопчик одірвав колюче сім'я й кинув на моріжок.

     Будинок, що сподобався реп'яхові, — то школа. Через рік діти помітили серед трави широке листя якоїсь дивної рослини з фіолетовою квіткою. Над квіткою гудів джміль.

     Діти оточили фіолетову квітку та й дивуються: і як вона тут виросла? Затамувавши дух, фіолетова квітка слухала дитячі слова. Вона вдивлялася в личка дітей шукала свого знайомого хлопчика.

     Ось і він, дивується разом з іншими. Фіолетова квіт­ка й усміхнулася до хлопчика. Вона аж трохи нахили­лася до нього своїми пелюстками. І шепотіла: "Дякую тобі, хлопчику. Ти прийшов у луки, щоб допомогти мені переселитися в цей гарний куточок".

     Але хлопчик не почув шепоту лопуха, а про колюче насіння він уже й забув.

Сухар і Хліб

     Мати проводжала сина на роботу. В торбу поклала  йому щось на обід. Поруч опинились шматок свіжо­го білого Хліба і твердий Сухар.

Хліб відчув — щось муляє — та й питає:

—   Хто це такий твердий? Ти мені боки обдавив, аж болять.

—   Я Сухар, — відповідає сусід. — Я твій рідний брат. Ми з одного борошна, з одного тіста, з одної паля­ниці.

     Хліб і питає:

—   А чого ж ти такий твердий?

     Сухар розповів, як його відрізали від хлібини й засу­шили.

—   Навіщо ж тебе засушили, — дивується Хліб.

—   Щоб я завжди залишався вірним другом люди­ни. Хоч я й твердий, але ніколи не підведу. Ти можеш зацвісти, а я завжди добрий.

     Хліб дивився на Сухаря з повагою.

Пшеничний Жайворонок

     Мама викотила п'ять великих паляниць. Зали­шилося трошки тіста — зліпила вона Пшеничного Жайворонка. От посадила в піч паляниці, а поруч із ними й Жайворонка.

     Дрімають паляниці у теплій печі, позіхають уві сні. Чують, хтось пищить. Дивляться — Пшеничний Жай­воронок поруч із ними.

—   Хто ти?

—   Пшеничний Жайворонок. Жду не діждуся, коли Олина мама витягне з печі й посадить на вікно. От я й полечу.

     Здивувалися паляниці. Хочеться їм побачити, як Жайворонок летітиме.

Витягла мати хліб із печі. Поставила на вікно: ди­віться, люди. А поруч і Жайворонка посадила.

     Сидить Жайворонок, мовчить.

—   Чого ж ти не летиш, Жайворонку? — питають паляниці. — Вікно ж відчинене.

— Ніколи я не полечу, — сумно відповідає Жай­воронок. — Все в мене є — і крильцята, й кігтики, й очиці пильні. А от пісні немає. А без пісні — який я Жайворонок!

     Справді, пісні в печі не спечеш.

Пролісок і жайворонок

     Під м’ якою листяною ковдрою в теплій землі зи­мувала солодка цибулинка. Довгу зиму вона дрімала й усе прислухалася: чи не співає жайворонок? Бо як за­дзвенить той пташок у блакитному небі, тоді й цибу­линка прокидається.

     І чує ось цибулинка через листяну ковдру: ллється із неба жайворонків спів. Розкрилася в солодкій цибу­линці маленька брунька. Показався з землі зелений пагінець, розгорнув листочки, піднявся. Зазеленіли стрілочки й потяглися вгору, вгору. А між зеленими стрілочками зацвіли китички пролісків. Такі ж бла­китні, як небо. Дивляться проліски блакитними очима в небо. Слухають жайворонків спів. А в лісі ще й листя на деревах немає. Ліс прозорий, світлий — немовби розлилася між деревами блакить. Горою — від неба, а знизу — від пролісків.

Перестелимо постіль дідусеві

     У п'ятирічного Юрка — батько, мати й дідусь Микола.

Уранці батько йде на роботу, а дідусь вирушає в свою ранкову прогулянку.

Мама каже Юркові:

— Ходімо, Юрку, перестелимо постіль дідусеві. Юркові дуже, ой як дуже подобається ця робота: дідусеві м'яко буде лежати в постелі й він усміхатиметься уві сні.

     Вони з матір'ю знімають із дідусевого ліжка пухову подушку, вибивають її серед двору й знову кладуть на місце.

     Одного разу Юрко з татком їздив на далекий острів серед Дніпра. Поїхали вони на світанку, цілий день мандрували тим островом, а повернулися додому аж увечері.

     Повечеряли, лягли спати. Серед ночі мати чує: підвівся Юрко з постелі, сів на ліжку й хлипає.

—   Що з тобою, синку? — занепокоїлась мати.

—   Дідусеві постіль сьогодні і не перестилали?..

—   Ні... Так це ж один день... Нічого не станеться, — запевняла мати.

—   Але ж дідусеві твердо спати... Ви ж самі казали, що в нього кісточки старі і на фронті він поранений...

     Ледве заспокоїла мати Юрка.

     Наступного дня перестелили дідусеву постіль двічі — вранці і ввечері.

Жайворонок і Сонце

     У полі лежала сіра грудочка землі, присипана сні­гом. Пригріло Сонечко. Розтанув сніг. Пропливла над полем хмарка. Розсипалась дощем. Упала на сіру гру­дочку землі гаряча краплина води, в якій відбилося Сонечко. Перетворилася грудочка землі на сіру пташ­ку — Жайворонка.

     Злетів Жайворонок у небо. Попробував співати, а пісня вийшла поганенька. Полетів він до Сонця й про­сить:

—   Сонечко, золотеє Сонечко, навчи мене гарної пісні.

—   Бери цей золотий клубочок і тягни до землі, — каже Сонечко.

     Узяв Жайворонок золотий клубочок і полетів до зем­лі. Потяглася за ним тонка-тонесенька золота ниточка. Зазвучала чудова пісня.

     З того часу рано-ранесенько Жайворонок підлітає до Сонечка, і воно дає йому клубочок золота. Тягне золо­тую ниточку Жайворонок над полями — і чують люди чарівну пісню. Співає блакитне небо, співає золота пшениця, співає цілий світ. Як гарно!

Бабуся і Петрик

     Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого внука до лісу.

Петрик був ледаченький хлопчик. Бабуся дала йому нести вузлик із їжею та водою. А Петрикові вузлик здався дуже важким. Бабуся взяла його й понесла сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

     Прийшли ось до лісу, сіли відпочити. Аж бачать, до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик тихенько підвівся й за­глядає в кущ. А там — велике волосяне гніздо.

     Пташка живо кудись літала, швидко верталася до гнізда. І щоразу приносила по волосинці.

     Петрик дивувався, аж перехоплювало йому дух.

—   Бабусю, — пошепки питає він, — невже вона ото по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

—   Атож, по волосинці, — каже бабуся. — Така ото працьовита пташка.

Петрик задумався. А згодом мовить:

—   Бабусю, я ваше пальто з лісу нестиму...

Матері ніколи...

     До Толі, повільного, незворушного хлопчика, прийшов сьогодні гість — однокласник Сашко.

     Толя дав йому книгу з малюнками, посадив на ди­вані, а сам пішов до буфета. Він знав, що там на нього чекає щоденна порція ласощів — баночка морозива.

     Толя відчинив буфет, узяв баночку, ложечку й сів уминати. Коли він їсть морозиво, то забуває про все. Забув і про те, що на дивані сидить гість.

Коли вже доїдав, глянув на Сашка. Таким Толя ні­коли ще його не бачив. Дивний якийсь він став. Немов­би йому за щось дуже-дуже соромно.

     Толя поставив баночку на стіл, підійшов до Сашка й питає:

—   Що з тобою?

—   Нічого. Мені треба додому, — тихо мовив Сашко, встав і вийшов із кімнати.

     Толя ще більше здивувався. Він не міг збагнути, що трапилось.

—   Мамо, чого Сашко пішов додому? — питається Толя у матері, що поралась на кухні.

—   Ніколи мені дивитися не тільки за Сашком, а й за тобою.

Дуб під вікном

     Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату й посадив дуба під вікном.

     Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

     І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, і в ній жила красуня — лісникова внучка.

—   Зрубайте дуба, дідусю, — просить онучка, — темно в кімнаті.

—   Завтра вранці почнемо... — відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'я­тьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:

—   Будемо хату переносити в інше місце.

     І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За  ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.

Дід Осінник

    У темному лісі живе дід Осінник. Він спить на сухому листі й сторожко прислухається до співу пташок. Тільки почує сумну пісню журавлів — курли-курли — підводиться й каже:

—   Приспіла моя пора. Відлітають у теплий край журавлі.

     Виходить тоді із лісу дід Осінник, сивий, у сірім плащі. Де пройде, там листя жовтіє і падає на землю. Виходить на узлісся, сідає, схилившись на дуба, і тихо-тихо щось співає. Це не пісня, а осінній вітер... Коли дід співає, його борода росте, розвівається на вітрі. Ось вона вже простяглася на луки. І луки стали сиві.

—   Осінній туман, — кажуть люди.

їм і невтямки, що це борода діда Осінника.

Дуб-пастух

     На узліссі стоїть самотній дуб. Міцний, кремез­ний. Старий, мов дід-пастух. Мабуть, і виріс він на уз­ліссі, щоб бачити, як ростуть його побратими в лісі.

     Та ось налетіла гроза. Вдарила вогняна стріла в стов­бур дуба. Затремтіли гілки. Загорілось верховіття. Падав дощ, а дуб горів — аж палахкотів... Обгоріла його вершина. Засумував ліс — хто ж тепер буде нашим пастухом?

     Але дуб не загинув. Через рік зазеленіли молоді па­гони, де горіли гілки. Вкрився старий дуб кучерявим листям. А вершина була суха. Летіли з теплого краю лелеки. Бачать — сухе верховіття. Сіли на нього й по­мостили там гніздо. Зрадів старий дуб. Тепер він не са­мотній. Коли сяде сонце, лелека стоїть у гнізді на одній нозі й дивиться кудись далеко-далеко. Туди, де зайшло сонечко. Це він видивляється, чи не буде часом грози. Спокійно стоїть лелека. І дуб зітхає спокійно. Зашу­мить зеленим листом і засинає.

Чому так важливо, щоб діти лягали спати до 21:00. Це мають знати усі батьки      

Все своє дитинство ми чули фразу: «Дев’ята година. Дітям пора спати!»

Поступово звички змінюються, причому не тільки у дорослих, але і у дітей. Якщо раніше о 9 вечора ми вже лежали в ліжку, то сучасну дитину в цей час важко вмовити навіть одягти піжаму. Дитина повинна лягати спати рано. І не треба ніяких виправдань! Це необхідно тому, що гормон росту починає вироблятися в четвертій стадії сну, тобто приблизно в 00:30 годин, якщо лягти рівно о 21:00. Якщо дитина лягає спати дуже пізно, у неї залишається менше часу на вироблення цього гормону, що серйозно впливає на її ріст та загальний розвиток.

До того ж, згідно з результатами експериментів в цій області, діти з правильним режимом сну більш сконцентровані на уроках і краще запам’ятовують матеріал. Ще один значний плюс у тому, що діти з правильним режимом мають менший ризик розвитку хвороби Альцгеймера в дорослому стані, оскільки, за словами лікарів, є тільки дві речі, які уповільнюють цю хворобу: сон і фізичні вправи.

Стежити за звичками своєї дитини – завдання батьків. Ясна річ, що ви працюєте весь день і єдиний час, коли можна відпочити, припадає на вечір. Але не варто забувати, що діти переймають всі звички дорослих, тому в ваших інтересах простежити за режимом дитини. Адже це неодмінно позначиться на її майбутньому, як фізичному, так і психічному розвитку.

Як перебудувати звички і навчити дитину лягати спати раніше?

Ситуацію потрібно змінювати докорінно, тобто не тільки перевчати дитину лягати раніше, а і всім членам сім’ї слідувати цьому правилу. Якщо дитина чує голоси після відбою, бачить світло з-під щілинки дверей, то вона автоматично робить висновок, що ще неостаточний час відходу до сну.

• Читайте дитині перед сном. Так вона буде розуміти: якщо мама або тато читають їй книжку, значить, скоро пора лягати спати.
• Важливим фактором, який готує до сну, є тепле нічне освітлення в квартирі. На думку психологів, теплий жовтий колір розслабляє і допомагає приготуватися до переходу в світ снів.
• Відключайте і прибирайте всі свої гаджети на ніч. Постійно включаючи і перевіряючи свої пристрої посеред ночі, ви показуєте поганий приклад дітям, які можуть повторювати ваші шкідливі звички.
• Не варто забувати також про спорт. Діти, які тренуються протягом дня, засинають набагато швидше.

Не нехтуйте цими правилами. Звичка рано лягати в дитинстві дасть добрі плоди в майбутньому: з таких дітей сформуються впевнені, фізично і емоційно здорові дорослі люди.